Як донести інформацію до пересічного громадянина?

Модератор: Адміністратор

Як донести інформацію до пересічного громадянина?

Повідомлення Адміністратор » 01 листопада 2011, 10:16

Як донести інформацію до пересічного громадянина?
Адміністратор
Администратор
 
Повідомлення: 77
З нами з: 31 жовтня 2011, 10:59

Re: Як донести інформацію до пересічного громадянина?

Повідомлення патріот » 02 січня 2012, 10:10

Читаю про склад громадської ради міста і даюся диву. Получається що у нас не громадська рада міста а рада чорнобильців міста виходить.Одні чорнобильці в складі на чолі з Калашніковим.Що це за ганьба.шановні?
патріот
 
Повідомлення: 0
З нами з: 02 грудня 2011, 17:23

Re: Як донести інформацію до пересічного громадянина?

Повідомлення serj » 14 січня 2012, 22:52

Мені цікаво як у Славуті статистику рахують, від балди? Ось приклад:

На 1 серпня 2011р. на території міста, за оцінкою, проживало 35,7 тис. осіб. Упродовж січня–серпня поточного року кількість наявного населення збільшилась на 211 осіб. Це відбулось за рахунок дії двох чинників: природного приросту (33 особи) та міграційного приросту (178 осіб).
Протягом січня–серпня 2011р. в місті народилось 282 немовлят, що на 6,6% менше ніж за відповідний період попереднього року. Рівень народжуваності становив 11,9 народжених на 1000 жителів.
За цей же час померло 249 осіб. Порівняно з січнем–серпнем 2010р. кількість померлих зменшилась на 9,8%. Рівень смертності становив 10,5 померлих на 1000 жителів. У січні–серпні було укладено 177 шлюбів, 37 пар розлучились.
За всіма напрямками міграції в місто прибуло 497 осіб, а вибуло 319.

На 1 листопада 2011р. на території міста, за оцінкою, проживало 35,5 тис. осіб. Упродовж січня–жовтня поточного року кількість наявного населення збільшилась на 48 осіб. Це відбулось за рахунок дії двох чинників: природного приросту (64 особи) та міграційного скорочення (16 осіб).
Протягом січня–жовтня 2011р. в місті народилось 367 немовлят, що на 1,1% більше ніж за відповідний період попереднього року. Рівень народжуваності становив 12,4 народжених на 1000 жителів.
За цей же час померло 303 особи. Порівняно з січнем–жовтнем 2010р. кількість померлих зменшилась на 12,4%. Рівень смертності становив 10,3 померлих на 1000 жителів.
У січні–жовтні 2011р. було укладено 253 шлюби, 43 пари розлучились.
За всіма напрямками міграції в місто прибуло 579 осіб, а вибуло 595.

Якщо вірити статистиці, постійно є приріст населення, проте населення скоротилося на 200 чловік. :?:
serj
 
Повідомлення: 0
З нами з: 08 листопада 2011, 08:31

Re: Як донести інформацію до пересічного громадянина?

Повідомлення Андрій » 19 лютого 2012, 19:13

Коли нема літературної рубрики, то декілька своїх оповідань-спогадів розміщу тут

Як Георгій Володимирович Юрія Володимировича перехитрив.
Георгій Володимирович Ломінський (з дозволу його сина Євгенія імені і прізвища не змінюю), або як всі його звикли називати – Жора, наш земляк-славутчанин, простий робітник, яких мільйони, нині, на жаль, покійний. Доля мене звела деякий час пліч-о-пліч працювати разом з ним на одному зі славутських заводів. Юрій Володимирович Андропов – як відомо, радянський генсек у 1982-84рр, до цього головний кагебіст країни з 1967 року. На щастя, доля ні мене, ні Жору з ним не зводила. А історію цю Георгій Володимирович розповів мені, як працював він за правління Андропова на одній місцевій фабриці. То були, як пам’ятає старше покоління, часи так званого розвинутого соціалізму і остаточного загнивання американського імперіалізму. Той клятий імперіалізм на ту пору вже так загнив, що рядові імперіалісти, ні тобі щоб мати одну власну автомашину і колупатися під нею денно і нощно в своєму гаражі – мали їх по декілька на сім’ю, а щоб постійно не ремонтувати - випускали ті автівки з заводського конвейера такої якості і в такій кількості, що служили вони вірою й правдою ще довгі роки країнам «третього світу». Пенсіонери ж їхні загнили були вже до такого ступеню, щоб замість постійно доводити до ладу власне житло та порпатись у городі на дачі, вносити, так мовити, посильну лепту у побудову капіталістичного раю для своїх нащадків, швендяли по світових курортах в пошуках нових вражень. Звісно, від подібного загнивання потрібно було надійно відгородитись «залізною завісою» і тратити чималі кошти на її утримання. Бо від того імперіалістичного зловоння нашому розвинутому соціалізму ніяк не вдавалося перейти в завершальну свою фазу – нірвану світлого комуністичного майбуття. Вже навіть глашатаї, себто партійні ідеологи, чесно кажучи, давно зневірились у побудові комуністичного раю для широких мас, а зайнялись його побудовою виключно для себе. Аж поки нового генсека Юрія Андропова раптом не осяяло – прогульників надто багато вештається у робочий час! Дисципліна трудова кульгає на обидві ноги! Через що й урочисто обіцяний ленінською партією комунізм ніяк не вибудовується! І почалося…
Сучасній молоді, головною проблемою якої нині є безробіття, розумом не збагнути ту шалену боротьбу на найвищому державному рівні проти порушників трудової повинності. Саме так - повинності, бо гідна робота мала б і гідно оплачуватись. Натомість, панувала ситуація, коли держава робила вигляд, що платила, а на роботі здебільшого робили вигляд, що щось таки роблять. Ось тоді-то із-за геніального осяяння Андропова по всій країні і була задіяна ціла армія «опричників», які, наприклад, посеред денного кіносеансу мали право запросто увімкнути світло в кінозалі і зробити тотальну облаву на глядачів, виявляючи таким чином прогульників. Не кажучи вже про затриманих напівпоголених у парикмахерських і намилених у лазнях, яким потрібно було якось доводити, що згідно графіку вони у відпустці, або мають сьогодні законний вихідний. А були ж ще магазини і просто перехожі на вулицях. Непочатий край роботи! Іншою стороною цієї медалі стала нещадна боротьба з запізненнями на роботу. З білокам’яної «опричників» для контролю, звісно, ніхто не присилав, в ролі сатрапів змушений був виступати місцевий інженерно-технічний персонал, який, мов арбітр з секундоміром, визирав з-за прохідної, пильним оком видивляючись, чи не запізниться хто бува перетнути фінішну пряму, тобто поріг прохідної до початку робочої зміни. А найбільш заповзятливі, замість організовувати за своїми прямими обов’язками технологічний процес, пильнували ще й біля замаскованих отворів в огорожі - обов’язкового атрибуту кожного радянського промислового підприємства. Кримінальної відповідальності з усіма витікаючими наслідками зразка Указу Президіуму Верховної ради СРСР від 26 червня 1940 року для порушників трудової дисципліни, звісно, не наступало, проте існував цілий ряд інших важелів впливу, серед яких і «виліт» з черги на квартиру, відпустка серед зими, позбавлення премії не лише порушнику, а й всій бригаді.
- Саме в апогей тієї боротьби, - розказував Жора, - просинаюсь я одного разу ранком на роботу, глянув на годинника і… обімлів. Якби я оце, навіть не вмиваючись, побіг на фабрику, хвилин на двадцять «стопудово» запізнився б.
Трапляється іноді таке з людьми, дуже рідко, а буває, чи то будильник підведе, чи внутрішній біогодинник через перевтому і якісь негаразди дасть збій, але як би там не було – запізнення гарантоване! Що робити?
- Вмився я, - каже Жора, - спокійно собі поголився, неквапом поснідав, чаю попив, подивився телевізора трохи та й… пішов на роботу. З двогодинним (!) запізненням.
На той час «арбітрів з секундомірами» біля прохідної вже не було, а був в розпалі звичайний буденний аврал, щоб наверстати втрачений на потенційних порушників ітеерівцями свій робочий час. Мисливський азарт в останніх на ту пору остаточно вивітрився, уступивши місце суто виробничим проблемам, тож Жору просто запитали, де він так довго затримався.
- Занедужав я, - відповів Георгій Володимирович, - швидку не викликав, а пішов в поліклініку. А там – така черга, що кінця їй не видно. Чекав я чекав, випив пігулку, ніби полегшало трохи, то й чого мені там стовбичити? – прийшов оце на роботу.
- Молодець, Жора! – мало не цілувало Георгія Володимировича фабричне начальство, - а в нас, сам бачиш – аврал! Тож ставай мерщій до роботи. А ми тобі премію випишемо! За відповідальне ставлення до своїх трудових обов’язків.
Виписали Георгію Володимировичу тоді премію, чи ні, я не уточнював, бо просто був в захопленні, як наш народ в особі пересічного робітника Жори виробив в собі здатність адаптуватися до постійних чергових «дебілізмів» вищого партійного керівництва могутньої колись країни – Союзу РСР.

Андрій ЩУРИК м. Славута
Андрій
 
Повідомлення: 0
З нами з: 22 листопада 2011, 09:19

Re: Як донести інформацію до пересічного громадянина?

Повідомлення Андрій » 19 лютого 2012, 19:16

Просили батько, мати і… перший секретар
Гарна є в Україні традиція, що своїм корінням сягає у сиву давнину, у глибину віків, коли наречений з дружбами чи наречена з дружками запрошуючи на весілля, заходять на подвір’я і, коли хазяї порпаються щось там по господарці , то кажуть: “Давайте-но тітко, й дядьку, спочатку зайдемо до вашої хати, бо це тра тільки в хаті казати». І, поклавши на стіл на вишитому рушникові хлібину чи калач, промовляють ці зворушливі слова : « Просили батько, мати і я вас запрошую до себе на хліб, на сіль, на весілля».
І коли ви близькі родичі, добрі друзі, чи хресні батьки, то просто не можете не прийти й не привітати молодят, бо, власне, в цьому і є суть нашого земного буття, знаменна віха у житті – привітати нову сім’ю, скуштувати запашного короваю в близької людини, побажати всіляких гараздів. Тут потрібно всі справи полишити, а на весіллі бути. Інша річ, коли ви, як кажуть, сьома вода на киселі, гарячково пригадуєте ім’я того хто вас запрошує, та не зовсім орієнтуєтесь з якого б це дива. Тим паче, що здогадуєтесь - просять вас заради «протоколу». Тут просто потрібно чемно подякувати, а йти, чи не йти – ваша особиста справа. Якщо нема нагальних справ, то піти можна, якщо є – не піти гріха не буде.
Приблизно так само думав і я, коли одного чудового дня на роботі, напередодні якогось радянського свята, мене, молодого закоханого в свою професію робітника-раціоналізатора, кандидата в члени, в числі небагатьох інших викликали до керівника підприємства, щоб вручити запрошення на «торжественне» (чомусь саме в такій транскрипції), яке мало відбутись у тодішньому Будинку офіцерів. Хліба на вишитому рушникові в кабінеті, звісно, не було, натомість, на столі лежали тоненьким стосиком барвисті листівки з запрошенням, підписані самим першим секретарем райкому. Директор, людина з багатим партійним минулим, намагаючись придати максимум урочистого антуражу, поздоровив нас з наступаючим святом, дохідливо натякнув на всю винятковість бути ощасливленим подібним запрошенням і лише потім вручив кожному ту барвисту листівку.
Те, що з нагоди чергової річниці чергового свята в Будинку офіцерів відбудуться урочистості, підсолоджені святковим концертом якихось заїжджих артистів, я знав з місцевої преси і розклеєних по місту оголошень. Дивувало тільки те, що причому тут так помпезно обставлені запрошення, коли скрізь зазначалось, що вхід вільний. Я й так збирався було піти на концерт, звісно, пропустивши нудну офіційну частину, де під акомпанемент оплесків і бурхливих оплесків переростаючих в овації, «у світлі рішень» перераховувались постійні вагомі здобутки, знівельовані такими ж постійно-тимчасовими труднощами та не менш стабільно-тимчасовими об’єктивними обставинами. Незважаючи на це, «ощасливлені» з піднесеним настроєм порхали по підприємству, за всяку ціну намагались ніби ненароком «засвітити» ту барвисту листівку з кишені робочого халата, чи робочого столу, ніби то було не звичайне запрошення , а індульгенція від усіх гріхів і вчинків, перепустка до номенклатурного сонму і номенклатурного забезпечення дефіцитом першої і далеко не першої необхідності. Та за неї, омріяної, багато хто ладен був на мислимі і не мислимі трудові і не лише трудові звершення, маму рідну проміняв би, батька б «здав». В спілкуванні між собою «ощасливлені» вкотре значуще, скоріше стверджували аніж запитували (особливо в присутності «не ощасливлених):
- Ідеш?
- Аякже!
Для мене ж подібні заходи завше були як та, навіть не сьома, а сімнадцята вода на пресловутому киселі. Покладатися я, з діда-прадіда, волів на свої професійні навики та руки і аж ніяк не на різні там індульгенції-перепустки. На концерт я ще, можливо, і пішов би, але до мене саме приїздила рідня моєї дружини. Здалеку і вперше. І якраз в цей день та час. То як би я виглядав, скажіть на милість, щоб замість зустріти їх з потяга, пригостити з далекої дороги, посунув на те «торжественне»? Словом, освятилось воно без моєї присутності. Зате в понеділок, не встигши переступити поріг прохідної, мені сказали, щоб я відразу зайшов в кабінет директора. Прямо зараз. Не переодягаючись і не чекаючи початку робочого дня. Що мала означати така нагальність, я не знав і не здогадувався, губився в догадках, адже «зальотів» та інших проблем по роботі у мене не було. Переступивши поріг кабінету і привітавшись, я був вражений втомленим виглядом директора, ніби не починався щойно робочий тиждень, а в самому розпалі був якийсь багатоденний безсонний «аврал».
- Ти запрошення на «торжественне» отримав? – не відповівши на моє привітання, з ходу запитав директор.
- Отримав, - кажу.
- А чого не прийшов? Ти знаєш, що ТАМ мені робили? – тицьнув керівник у стелю свого кабінету, над яким було звичайнісіньке горище, - я змушений був ТАМ всіляко викручуватись через тебе!
Я стояв отетеріло, не розуміючи в яких таких смертних гріхах мене винуватять, ні світ не зоря. Бачачи мою розгубленість, директор, як останньому телепню пояснив мені, не забувши вказати правицею у бік горища:
- ТАМ же перевіряли, хто був і кого не було!
Моя отетерілість від цього не зникла, а тільки посилилась, і ще не усвідомлюючи до кінця всю важкість своєї провини, я лише спромігся кволо вимовити в своє виправдання:
- Я думав, що це як на весілля, вони просять, а йти чи не йти - моя справа.
Тепер черга глибокого ступору дійшла до директора. Поволі оговтавшись від нього й щедро охарактеризувавши міцними епітетами мою персону, він лише спересердя махнув рукою в сторону дверей, вказуючи мені залишити його кабінет. З тих пір подібними запрошеннями-індульгенціями на радянські свята мене більше не ощасливлювали.

Андрій ЩУРИК м. Славута
Андрій
 
Повідомлення: 0
З нами з: 22 листопада 2011, 09:19

Re: Як донести інформацію до пересічного громадянина?

Повідомлення Громадянин » 20 лютого 2012, 09:09

Шановний, Адміне! Пропоную невідкладно запровадити спеціальну рубрику для місцевих дописувачів - "Авторськи статті», наприклад. Вважаю, що творчим особистостям слід усіляко сприяти!
Громадянин
 
Повідомлення: 0
З нами з: 11 листопада 2011, 06:42

Re: Як донести інформацію до пересічного громадянина?

Повідомлення Андрій » 22 лютого 2012, 18:59

Не в образу тим, хто все своє життя присвятив військовій справі. Для мене ж строкова служба в радянській армії розпочиналась саме так. Там я зіткнувся з найвищого гатунку благородством і величчю душі одних, та ницістю нікчемної душонки інших. На Ваш суд два моїх оповідання-спогади.

Весняний призов 78-го. Напутнє слово військового ескулапа.
Дещо важкувата голова від вчорашньої вечорини - щедрого сільського застілля-провожанки в армію, єврей-цирульник, що у військкоматі постриг налисо мою голову, а за символічну платню-прикол, набажав усіляких гараздів, причому, кількість тих гараздів, включаючи стати генералом, була прямо-пропорційна тій необов’язковій платні, яку для сміху і бравади платили цирульнику новобранці. Мій гребінець, що також для сміху пройшовся по незвично лисій моїй голові востаннє – полетів в траву, напутні слова матері, її хресне знамення услід, побачені вперше сльози мого батька, коли я ступив на підніжку автобуса, що мав повезти мене в Її Величність Радянську Армію – все це залишилось позаду, в тому періоді життя, який іменується «до армії». Той перехідний момент від цивільного до військового життя назавжди залишається в пам’яті новобранця. Як важлива віха в житті, як «перший раз у перший клас», перший несміливий поцілунок, перший робочий день на першому робочому місці, перша зарплата, власне весілля. У цьому своєму оповіданні-сповіді я постараюсь якомога детальніше передати свої враження від перших своїх кроків у новій для себе іпостасі – почесній обов’язковій місії захисника Вітчизни, солдата строкової служби весняного призову 1978-го.
Чеснійша від херувимів і незрівнянно славнійша від серафимів могутня і несокрушима радянська армія прийняла мене у свої міцні обійми в Шепетівці на збірному пункті, де тисячі таких як я, очікували на «покупатєлєй». Пройдено ще один «шмон», себто перевірку та експропріацію недозволених речей, головним чином домашніх наїдків та хмільних напоїв, ще один прискіпливий медогляд в цьому мурашнику, який і армією назвати поки-що язик не повертається. Типовий алюмінієвий гучномовець на телеграфному стовпі час від часу хрипло вигаркує прізвища новобранців, номери команд, де, куди й кому шикуватися. Аж раптом чую і своє прізвище серед десятка інших, яким необхідно знову з’явитись до медичної комісії. Трохи дивно, адже навколо тисячі таких як я, а вибір впав саме на мене і ще декількох. Проте зібрались, стоїмо перед столом з військовими ескулапами в білих халатах поверх мундирів, чекаємо, чудово розуміючи, що саме тут якимось чином вирішується подальша доля кожного з нас.
- «Служіть хатітє»? - що називається «в лоб» запитав один з військових ескулапів.
- Так, авжеж! - відповіли ми, і це було щирою правдою, бо тоді «відкосити» від армії було не в моді, навіть слова такого не існувало - «відкосити».
- «Нє пайдьотє, бєрітє сваі манаткі і дуйтє абратно к папє-мамє», - огорошив ескулап.
- Як, - збентежилися ми, - адже вдома вечорину зробили? Та нас дівчата засміють!
Багатозначна пауза у ескулапів, потім вже інший мовив, показуючи по черзі на кожного з нас:
- «У тєбя, синок, сєрдце, у тєбя – пєчєнь, у тебя – льогкіє» і т.д. і т.п. без вказання хвороби (звісно, все це було чистою правдою, ясна ж річ, що в кожного з нас були як серце, так і легені з печінкою, бо як, скажіть на милість, могла людина без цих органів взагалі існувати).
Знову зависла напружена пауза, під час якої мій мозок став гарячково перебирати варіанти, куди б ото податись на два роки на якусь комсомольську будову, аби не ганьбитися в селі, що я для армії непридатний. А листи як писати, щоб не здогадались в селі що вони з будови а не з війська? Аж тут хтось один з нас мовчки витягує з кишені сто рублів і так само мовчки кладе на стіл ескулапам (це вже потім я дотумкав, що, швидше за все, він був «підсадною качкою» для подання прикладу). Лиця в ескулапів посвітліли. Потім вже інший квапливо витягує десь з потаємних кишень четвертака, в слідуючого якимось дивним чином п’ятдесятка в руках матеріалізувалась, ще один протягує півсотні, ще сотня засвітилась, потім ще і ще. Ескулапи й зовсім подобріли та почали розмашисто ставити свої підписи в наших паперах, чого мовляв не зробиш, аби добрим хлопцям не повертатись з соромом додому. Дійшла черга й до мене, розгублено витягую єдиного «заниканого» та складеного вшестеро червінця зі шкарпетки, несміливо протягую військовому медичному світилу, подумки нарікаючи на себе, що більше грошей брати з дому відмовився. Певно, про те саме думав і «світило», бо невдоволено глянувши на того зіжмаканого червінця в моїй руці, мовив:
-«Засунь сєбє єго в задніцу, воін, мать твою так-перетак. Іді й служі нахрєн! Салабон»!
Отак я й пішов далі пізнавати Її Величність, взірцево непорочну радянську армію, але про те вже в наступному розділі.

«Свій в дошку» «літьоха» і отара баранів
Хто більш-менш орієнтується у військових званнях, той знає, що «літьохами» називають не льотчиків, а звичайнісіньких лейтенантів. Саме такий незнайомий лейтенантик явився одного чудового дня перед нашою командою призовників, аби відправити нас з Ізяславського карантину до місця служби в Групі Радянських Військ в Німецькій Демократичній на той час Республіці. Ми з певним острахом чекали на суворих вимогливих «покупців», проте «наш» виявився цілком нормальним, навіть дещо панібратським молодим офіцером. Про таких ще кажуть «в дошку» свій. Не дуже там зважаючи на субординацію, по дорозі до Озерного в Житомирській області, з аеродрому якого ми мали летіти до місця служби, наш «літьоха», не вгаваючи, відповідав на численні наші питання щодо умов служби в Німеччині, щедро сипав невідомими словечками типу «камрад», «гаштет», «автобан», перелічував різні там міста: …дорфи, …бурги і …штадти, де йому довелось бувати. Ми, слухаючи його розповіді, вже пройнялися усвідомленням свого виняткового щастя, що служитимемо під командуванням такого чудового офіцера. А після того, як прибувши на аеродром, «літьоха» відвів нас в сторону, дістав ручку, блокнот й по-приятельськи запропонував нам, в кого є, по списку тимчасово віддати йому приховані в нас гроші, поки нас особливо прискіпливо перевірятимуть в митній палатці, (бо він не підлягає «шмону») - за нього ми ладні були, що називається, в вогонь і в воду.
Багато хто з хлопців діставали з потаємник «ничок» складені в декілька разів сотні, п’ятдесятки, четвертаки та тоненькі стосики червінців, протягували для «літьохи», той старанно записував прізвища та суми, ховаючи гроші в портфель з документами. Я теж було намірився дістати з черевика того самого маминого єдиного, якого погодився взяти з собою, червінця та зашитий під комір образок Божої Матері, але в останню мить передумав – будь що буде. В порівнянні з іншими сумами, які перекочували до «літьохи», не дуже вже й велика втрата той мій червінець, це якщо заставлять роззуватися й знімати шкарпетки, а образок невеличкий та й зашитий під петлицею добре.
Тим часом, закінчивши благодійну «контрабанду» та вишикувавшись, «літьоха» повів нашу команду до великої брезентової палатки, з протилежного боку якої вже виднівся «наш» сріблястий повітряний лайнер, віддав комусь якісь документи і пішов чекати нас біля літака. В тій митній палатці нас, попри очікування, зовсім не «шмонали», лише запитали, чи не маємо з собою заборонених до вивозу предметів і грошей та наказали шикуватися до посадки.
Велетенський аеродром, сила-силенна різних літаків, багатьма з нас побачених вперше, заставляли мимоволі вертіти головами всюдибіч, а ще багато хто вертів головою, шукаючи очима нашого «літьоху».
- «Ста-а-анавісь! Р-р-рня-а-айсь! Смір-р-рна»! – привів нас до тями чийсь незнайомий командирський голос, - «К трапу бєго-о-о-ом!... Какого хрєна галавамі вєртітє, нєбось літьоху сваєго іщєтє, дєньгі єму отдалі на сахранєніє, да? Барани, таку вашу мать-перемать»!
- Так, віддали, - нікуди правди діти, зізнавались хлопці, - а наш лейтенант «гдє»?
- «В Карагандє ваш лєйтєнант, паєхал в свій долбаний Ізяслав за очєрєдной партієй подобних ідіотов», - і вже дещо спокійніше, - «Я сказал, к трапу, синкі, бєго-о-ом! Арш»!

Андрій ЩУРИК
Андрій
 
Повідомлення: 0
З нами з: 22 листопада 2011, 09:19

Re: Як донести інформацію до пересічного громадянина?

Повідомлення serj » 22 лютого 2012, 21:24

Андрій, давай далі! В тебе талант писати!
serj
 
Повідомлення: 0
З нами з: 08 листопада 2011, 08:31

Re: Як донести інформацію до пересічного громадянина?

Повідомлення патріот » 25 лютого 2012, 11:50

Адміне.іто правда.зроби рубрику "Статті"!
патріот
 
Повідомлення: 0
З нами з: 02 грудня 2011, 17:23

Re: Як донести інформацію до пересічного громадянина?

Повідомлення Адміністратор » 25 лютого 2012, 13:10

патріот написав:Адміне.іто правда.зроби рубрику "Статті"!

Для розміщення своїх статей рекомендую http://advego.ru. Даний ресурс дасть вам можливість не тільки розміщувати свої статті, а ще й заробити на них.
Адміністратор
Администратор
 
Повідомлення: 77
З нами з: 31 жовтня 2011, 10:59

Далі

Повернутись в Форум

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 1 гість

cron